Книги від А до Я: редагування, верстка

«Скрип-скрип», — ображено зарипіла дошка під його ногами, і звук її був дратівливим і несподіваним.

Скрушно похитавши головою, господар вийшов з дому і замкнув двері.

Він пройшов мощеною доріжкою, відхиляючи рукою довге й важке гілля чайних троянд.

Зачинив простеньку дерев’яну хвіртку і попрямував у центр міста, привертаючи увагу прохожих.

Такий незвично елегантний та імпозантний.

А ще — зовсім молодий, як для такої статечності.

Що, у місті ще є хтось, кого б не інтригував новий мешканець?..

Ну що ж, ходімо і ми за ним!

 

Знайомтеся! Це Лукаш.

Молодий симпатичний чоловік у строгому костюмі й світлій сорочці, краватка, зав’язана Платтсбургом, блискучі, аж ріже око, черевики.

Такого елегантного й вишуканого красеня маленьке тихе містечко, мабуть, ніколи й не бачило.

Лукаш переїхав сюди нещодавно, у будинок своїх дідуся й бабусі.

У центрі міста він купив колишню книгарню і переобладнав її під приватну нотаріальну контору.

Щоранку він ішов пішки на роботу, навідуючись перед тим у місцеву кав’ярню, щоб купити круасанів і випити улюблене латте.

І що він тут забув? — подумаєте ви.

А ось що: Лукаш, син відомого й успішного юриста, просто вирішив, як нині кажуть, зробити себе сам, без помочі відомого тата.

Саме це прочитали одного ранку в записці його батьки, після того як він зібрав речі, взяв ключі від будинку дідуся й бабусі й вирушив у новий епізод свого життя.

Та, як завжди, це лише половина правди…

 

Він просто хотів змінити хоча б щось.

Відсторонитися, виважити, вирішити...

Бо ж віднедавна йому стали снитися важкі сни. Похмурі й печальні, вони доводили юнака до того липкого відчаю, коли здається, що життєва дорога раптово уривається.

Звісно, світ буде жити далі, — а що йому? — буде радіти і сяяти, але без тебе. І він це навіть не помітить, бо хто ти у цій величній круговерті життя? Лишень мить.

Хто я? Навіщо живу?..

Ці запитання вривалися в його змучену свідомість так настирливо, що ігнорувати їх у Лукаша вже просто не було сили. Але й відповіді також не було.

Кепський настрій, дивний настрій… Адже у нього було все!

Все, окрім самого себе.

А втрата самого себе — найстрашніше, що може спіткати людину.

 

Старенький будинок тихо чекав його з роботи.

Трохи занедбаний, бо не один рік стояв без господаря, він все ще був чарівний у своїй простоті.

Квіти, які багато років плекала бабуся, перетворилися на таємничий і дивовижний сад. Здавалося, зараз з-під гілля вискочить якийсь гном чи ельф…

Маячня, звісно, але юнакові постійно здавалося, що ці ароматні й барвисті зарості щось приховують.

Дивно, але відколи він сюди приїхав, сни стали відступати. Чи то умиротворений сад і затишок старенького дому, чи то інші причини…

Яка різниця? Напевно Лукаш зрозумів одне: цей будинок чимось його причарував.

 

Так, він бував тут у дитинстві, інколи навіть залишався на літні канікули…

Та спогадів про дитинство у Лукаша майже не було.

Таке враження, що то була велика біла пляма, яку подекуди прорізали розмиті й туманні фрагменти, що враз вислизали, тільки-но він намагався їх ухопити.

Чітким залишився лише один — старий ведмедик у червоних штанцях, без очей і з відірваним носом. Мабуть, це була його іграшка…

А все інше просто тануло, як марення. Молоко з медом, білі вишиті скатертини, запах свіжої деревини, цокання старого годинника у вітальні…

Ось і все, що він міг пригадати про цей будинок, окрім, звісно самих дідуся й бабусі. Та і їх пам’ятав не дуже добре, а згадуючи, відчував безпричинну тривогу.

Хто зна, що йому намагалася сказати його душа…

 

Увечері, знайшовши у дідусевій комірчині старі інструменти — а дідусь його був столяром, — Лукаш заходився ремонтувати підлогу на веранді.

Витягуючи стару розгойдану дошку, узрів внизу якийсь згорток. І ось вже в нього в руках старий зошит — пожовклий, зім’ятий, а в ньому розпливчато ручкою намальовано якісь креслення…

Дошку Лукаш так і не прибив, просто поклав назад.

Наливши собі склянку молока, він вмостився у крісло й цілий вечір роздивлявся дивний зошит.

«Мабуть, дідусевий», — думав він, розглядаючи малюнки.

А там були не креслення дивовижних винаходів, ні! І навіть не схеми меблів, які так майстерно робив дідусь. Там були… дерев’яні іграшки! Та такі кумедні й симпатичні, що Лукаш не міг відірватися.

Кинувшись знов у комірчину, він знайшов кілька старих шматків деревини, такий-сякий інструмент і вирішив зробити таксу, яка найбільше припала йому до душі.

Несподівано для себе він зрозумів, що робота з деревиною не така вже йому і чужа. Видно, у дитинстві він-таки чогось навчився у дідуся. Проте інструменти геть не годилися!

Тієї ночі Лукаш мало спав. Передивившись повно сторінок в інтернеті, він склав список покупок і суботнього ранку вже стояв на ґанку господарського магазину в сподіванні придбати все необхідне.

 

Вихідні промайнули непомітно.

Просякнувши запахом свіжої деревини, вони перетворилися на одну захопливу мить, яку ніщо не могло зіпсувати — ні почервонілі від напруження долоні й пальці, ні порізи, ні тирса, яка розліталася по всьому будинку й то виринала з чашки з чаєм, то лоскотала на подушці, до якої Лукаш сам не пам’ятав як добирався.

Так, руки юриста звикли тільки до того, щоб ставити підписи та бігати по клавіатурі, а ось душа, виявляється, просила творчості…

Наче отямившись від марення, втомлений, знесилений і голодний, Лукаш дивився на свої витвори…

Виснажений мозок балансував десь на грані реальності й вимислу, і ось кумедна Такса вже підморгнула йому й запитала:

— Ну і що далі? З ким гратися будемо?

— Гратися? — ошелешено спитав Лукаш.

Точно перепрацював, ось і марення… Негайно спати!

— Ей, то з ким гратися будемо? — це вже Коник з колесами на ніжках домагався відповіді, дивлячись на чоловіка з-під густої гриви, на різьблення якої пішло ледь не півдня.

— Не знаю… — розгублено відповів Лукаш, взагалі не розуміючи, що відбувається.

— Так, — скомандувала Такса. — У тебе на роботі є велике вікно-вітрина, є?

— Є… — протягнув юнак.

— Так от, бери нас на роботу, посадиш у вітрині, може, якраз і знайдуться хлопчики й дівчатка, які захочуть взяти нас до себе. А то з тобою нудно… Ти вже великий…

Сперечатися не було ні смислу, ні сили.

 

Вікно-вітрина виблискувало в промінні ранкового сонця.

Колись тут стояли книги, а нині Лукаш просто ставив букет квітів — не пустувати ж місцю!

Добряче вимивши підвіконня й скло вітрини, він посадив туди Таксу й Коника, а сам заходився заварювати чай. Та не встиг він помилуватися тим, як розкривається квітка із чайного листя, як заспівав дзвіночок біля дверей — у нього відвідувачі!

Вже через годину він спантеличено дивився на гроші, що йому залишили за іграшки батьки двох грайливих малюків.

Такса і Коник щасливо й радісно торохтіли по тротуару коліщатами за своїми новими господарями. З ними має бути весело… Вони ще не дорослі…

А от Лукаш замислився…

Він ясно відчув, що стоїть на роздоріжжі, і від того, що він вибере зараз, куди зверне, залежатиме у його житті ВСЕ…

Чи вистачить відваги шугонути в обшири невідомості?

 

​​​У наступні місяці Лукаш геть забув про дошку на веранді, що все ще потребувала ремонту.

Він забув і про хитрі вузли для краватки й начищені черевики, а став зодягати яскраві сорочки й джинси, змінивши бездоганну зачіску на творчий безлад.

Вітрина його контори стала відомою на все місто — біля неї цілими днями товклися дітлахи, тикаючи пальчиками і весело сміючись.

Отак, почавшись з рипучої дошки, його новий бізнес потроху набирав обертів.

Обдумуючи назву бренду для своїх іграшок, Лукаш відчинив двері веранди і зайшов у дім.

​​«Скрип-скрип»,  — уже вкотре рипіла дошка. Вона вже не обурювалася, просто звикла.

Вирішивши нарешті відремонтувати її, Лукаш взявся до роботи.

Але от диво… Виявляється, там, у схованці на веранді, ще щось було…

Перевіряючи рукою дошки зсередини, юнак відчув щось м’яке на дотик. А через мить у нього в руках уже був старенький ведмедик у червоних штанцях, без очей і з відірваним носом…

 

— ...Я кому кажу, викинь цього ведмедя! Сором який! Можна подумати, ми не можемо купити своїй дитині нормальні іграшки!  — розгнівано кричала мама, побачивши Лукашика з Михасем у руках.

Мама завжди була страшенно нервова, коли приїздила сюди, до батьків.

Своїм дитячим розумом хлопчик розумів, що вона чомусь соромиться свого походження, тож усіляко старається показати, яка велика прірва пролягла між її батьками і нею. І вона невпинно затягувала до цих незрозумілих для дитини сутичок між світами свого маленького сина.

 

— …Що, ким ти хочеш стати? Лялькарем? А це ще що таке? Вухам своїм не вірю! Навіть не думай! Я не дозволю тобі ганьбити нашу сім’ю! — мамині руки тремтіли, аж чашка на блюдці пританцьовувала.

— Ану, дай-но сюди того зошита! Що в тебе там таке? Іграшки? Щоб я його більше не бачила! І ведмедя того обідраного також! І ти більше ніколи сюди не приїдеш, чуєш мене? Дідусь погано на тебе впливає. Затям собі раз і назавжди: ти будеш юристом, як і твій батько! І ти будеш слухати мене, бо інакше ти мені не син!...

 

— …Ти вибач мені, Михасю, — перелякано белькотів хлопчик, ховаючи зошита і ведмедика під розгойдану дошку на веранді. — Я тебе звідси обов’язково заберу! Я друга не залишу, навіть не думай! Просто перечекай тут, і я прийду по тебе…

 

Чи тямив він себе, забиваючи цвяхи у розгойдану дошку?..

Чи робив це несвідомо, борсаючись у павутинні болісних спогадів, які заховав так глибоко у душі, що вони на багато років причаїлися, не пережиті й не виплакані?

Та ніч була найболючішою у його житті.

Бо вона повернула його собі.

Його справжнього, зраненого, притлумленого, але ще живого…

А ще вона показала йому з висоти, недоступної маленькому хлопчику, що ховав свого доброго товариша, але вже осяжної для дорослого чоловіка, усю прірву того, що робила зі своїм і з його життям мама.

Робила не від озлобленості, а з любові до дитини.

З любові такої, якою вона її розуміла…

 

Михась у новенькому плетеному светрику й джинсах поважно сидів у вікні-вітрині.

Йому не можна спати, у нього важлива справа!

Він наглядає за іграшками і дає їм лад, а то вони бува так розійдуться!

Відколи Лукаш зробив йому гарні дерев’яні оченята й ніс і замовив у місцевих майстринь новенький одяг, Михась почувається найкращим іграшковим ведмедиком у світі!

Але головне — не це. Найважливіше для нього — повернення товариша.

Він знав і вірив, що Лукаш обов’язково вернеться за ним, хай там скільки часу не пройде. У нього були вагомі причини, щоб затриматися, і великі перешкоди, щоб подолати.

І тепер, споглядаючи з вітрини батьків і діток, що роздивляються іграшки, він хотів сказати дорослим декілька слів.

Не ламайте душі дітей.

Бо заради любові своїх батьків вони ладні відмовитися від усього на світі.

Навіть від самих себе.