Книги від А до Я: редагування, верстка

Емма сиділа вже котру годину й дивилася крізь прочинені двері в сад. Вишні густими й пухнастими лапами заглядали до невеличкої кімнати, посеред якої стояв старенький-старенький рояль. Вітер грався майже прозорими шторками, доносячи із саду важкий запах півоній. Нічого особливого, здавалося, тут не було, та з усіх кімнат їхнього невеличкого будинку саме цю дівчинка любила найбільше. Це була бабусина кімната.

Еммина бабуся була відомою піаністкою. Казали, що її музика змушувала плакати від щастя не лише людей, а навіть янголів. Емма приходила сюди помріяти — вона також хотіла стати піаністкою. Навіть трохи грати вже уміла! Вечорами вона грала колискову своїй ляльці Матильді. Мама завжди усміхалася і казала, що принаймні одне маленьке янголятко Емма приспати вже може.

На вулиці вечоріло. Навкруги стало тихо-тихо, і дівчинка вже ясно чула, як у садку співають пташки. До кімнати зайшла мама. Вона принесла з собою аромат півоній — поставила свіжий букет на бабусин рояль.

— Еммо, крихітко, вже пізно, пора грати Матильді колискову, — лагідно усміхнулася вона.

Дівчинка підвелася і підійшла до матусі. Міцно притиснувшись до неї і потершись носиком об м’яку мамину спідницю, Емма тихенько запитала:

— Мамо, а чому на бабусиному роялі ніхто не може грати?

— Не знаю, люба. Бабуся Марго завжди казала, що рояль цей непростий. Недаремно вона не хотіла купити собі новий і гарний.

— Мені здається, що і цей дуже гарний, просто він старенький...

Мама сіла на килим на підлозі й пригорнула Емму, так ніби хотіла її заколисати.

— Бабуся казала, що в кожного інструмента є душа. І ця душа сама обирає, для кого вона співатиме. Багато людей пробували грати на бабусиному роялі, але він не хоче звучати: скрипить, бринчить — ніби впирається. Мабуть, йому не подобалися люди, які сідали за нього. Та ж ти і сама це знаєш, — прошепотіла матуся. — Цей рояль — дивний подарунок. Мабуть, він чарівний. І гратиме лише для того, у кого добре серце й чисті помисли. Такою була твоя бабуся. Але вже й правда пізно, ходімо, Матильда, мабуть, тебе зачекалася.

Емма старанно грала колискову. Та Матильду неважко було приспати. Щойно покладеш її в ліжечко, вона одразу заплющувала очки. Звісно, вона завжди заплющувала очки, коли лежала, — такою вже її зробили, та Еммі дуже хотілося вірити, що це її колискова так діяла на Матильду.

Старанно склавши ноти і закривши фортепіано, дівчинка одягнула сорочечку і забралася під ковдру. Із прочиненого вікна доносився спів пташок і аромат їхнього старого саду — він пам’ятав ще бабусю Марго, коли та була маленькою.

Скоро зайде мама. Вона щовечора приносить Еммі теплий медовий чай і розчісує її кучеряве волосся. А ще мама розповідає їй на ніч казки. Хоча загалом — мама розповідає майже щовечора одну й ту саму казку — Еммину улюблену. Про бабусю Марго і старенький рояль. От і цього вечора дівчинка знову попросила розповісти їй історію, яку чула вже безліч разів.

— Але ж ти її знаєш краще за мене, — засміялася мама.

— Ну будь ласка, будь ласочка, — просила мала.

— Ну добре, добре, — погодилася мама.

І її тихий мелодійний голос переніс Емму в дивовижну історію.

...Посеред вишневого саду у невеличкому будиночку, сповитому плющем, жила з татом і мамою маленька дівчинка. Була вона дуже гарною, але чомусь не розмовляла. До неї навіть лікар з міста приїздив, але не міг пояснити, чому вона мовчить.

— Не знаю, пані, що вам порадити, — задумано промовив він, потираючи свої величезні окуляри, — дівчинка ваша здорова. Мабуть, вона просто не хоче говорити. Більше я не маю що вам сказати.

Тато з мамою дуже переживали за Марго, та що поробиш — отож їм залишалося лише сподіватися, що одного дня їхня донечка таки заговорить.

Якось у сусідній будинок, що вже давно пустував, приїхав жити юнак. Був він дуже гарний, із довгим хвилястим волоссям, глибокими й мудрими очима. Чим він займався, за що жив, ніхто не знав. У будинку його було багато чудернацьких мушель, камінчиків, квітів. Він часто гуляв вишневим садом і про щось думав. А вечорами відчиняв усі вікна в домі, сідав за старенький рояль і годинами грав. Музика його була така чарівна, що все навколо завмирало, а птахи зліталися звідусіль до його кімнати. На роялі у нього завжди стояв букет.

Марго дуже подобалося звіддаля слухати, як грає їхній новий сусід, але підійти ближче вона не наважувалася. Проте одного дня дівчинка несміливо зайшла-таки до його кімнати і стала поряд, пильно роздивляючись, як його пальці бігають по клавішам.

— А ти можеш зіграти про море? — вперше за все своє життя запитала Марго.

Голос її був тихим, ніжним і незвичним для неї самої.

— Можу, — усміхнувся юнак.

І кімнату наповнили звуки морських хвиль, що набігають на пісок, перекочуються і знову тікають подалі від берега.

— А про гори?

— І про гори можу, — відповів дивний музикант, і мелодія огорнула дівчинку величним спокоєм далеких-далеких вершин.

— А про янголів... — попросила Марго. — Ти знаєш, які янголи?

— Звісно знаю, — не вагаючись, відказав юнак.

Пальці його легко пробігли по клавішам, і Марго зачудовано слухала розповідь про небеса, про те, як шепочуться янголи, дивлячись на землю.

— А звідки ти все знаєш? — поцікавилася мала. — І про море, і про гори, і про янголів...

— А я їх створив, — таємничо усміхнувся той. — Я ВСЕ створив і знаю всі на світі таємниці.

Юнак посадив Марго поряд із собою.

— Хочеш, я навчу тебе грати так, що навіть янголи будуть плакати від щастя, коли слухатимуть твою музику?

— Хочу, дуже-дуже... — прошепотіла дівчинка.

Він легенько поклав маленькі пальчики на клавіші.

— Насправді все дуже просто... — пояснював він...

 

Мама усміхнулася про себе.

— Що він сказав твоїй бабусі, чого її навчив, ніхто не знає. Проте наступного дня він... зник. Разом із домом. А в саду під густими білими від цвіту вишнями стояв старенький рояль. Його подарунок бабусі Марго. Відтоді вона стала розмовляти. Тато з мамою знайшли для неї вчителя музики. Коли ж вона виросла, то стала відомою піаністкою. Її музика нікого не залишала байдужою. Навіть янголів. Мабуть, тому вони забрали її до себе. І тепер вона на небі грає для янголів, а вони плачуть від щастя. І їхні сльози інколи такі рясні, що проливаються на землю тихим чистим дощем...

Та Емма вже міцно спала. Можливо, саме сьогодні їй насниться таємниця музики, якою володіла її бабуся. І тоді вона зможе грати на старенькому роялі...

Вранішнє сонечко розбудило дівчинку. Матильда все ще міцно спала. Воно й не дивно, вона така сплюшка! Емма швиденько одягнулася, розбудила Матильду і нагодувала її, а потім побігла на кухню, де на неї чекала склянка молока й запашна булочка з корицею. Сьогодні вона трохи пограється в саду — їй ще треба так багато всього розповісти Матильді! Навчити її, як називаються дерева й квіти у садку, показати, як виривати бур’ян у квітнику і обов’язково подихати ароматом півоній. Потім Емма гратиме на фортепіано у себе в кімнаті, розбиратиме новий етюд. А зараз вона піде в бабусину кімнату.

Покрутивши стільчик, щоб став вищим, Емма сіла за рояль і відкрила його. Цікаво, що ж розповів бабусі той таємничий юнак? І хто він взагалі такий? Дівчинка легенько торкнулася пальчиками клавіш, і раптом у кімнаті зазвучала ніжна прекрасна мелодія. Та це не Емма грала — музика доносилася десь із саду. Дівчинка підбігла до дверей, але за ними розкинувся не їхній затишний вишневий сад, а величезне поле із майже жовтою, вигорілою на сонці травою і важкими колосками. Де-не-де стигле жовте полотно прорізали яскравими цятками польові квіти. Небо було високим-високим, а сонечко світило так яскраво, що майже засліплювало очі.

Емма йшла протоптаною стежкою, що вела чарівними звуками аж ген за горизонт. Музика звучала все ближче, задаючи темп крокам. Вітер розгойдував трави, і вони вже здавалися морем, яке жене хвилі вдалину. Без утоми й без упину. І от вже звуки зовсім близько. Посеред високої трави з величезними червоними маками стояв старенький бабусин рояль. За ним сиділа дівчина у довгій розкішній сукні. Вітерець розвівав легкі й майже прозорі рукава, коли її руки граційно торкалися клавіш довгими пальцями. Кучеряве волосся спадало до долу з-під чудернацького капелюшка з квітами і плуталося в траві. Дівчина заплющила очі, а на губах її грала усмішка. Мабуть, вона усміхалася янголам.

Раптом музика обірвалася. Дівчина повернулася до Емми, її чудові сині очі сяяли ніжністю й теплом.

— Еммо, я на тебе давно чекаю, — лагідно промовила вона, — добре, що ти нарешті прийшла. Ходімо, я тобі щось покажу.

За мить вони стояли на краю поля, а перед ними внизу розкинувся величний безмежний світ. Шуміло хвилями море, непорушно стояли гори, повиті білими, як молоко, туманами. І все це залите пронизливим сонячним сяйвом. Десь там, високо-високо за хмарами, живуть янголи.

— Кожен з нас частинка цього дивовижного світу, Еммо, і всі ми були створені з великої любові. Пам’ятай про це завжди. Це і є таємниця неперевершеної музики: просто бути тим, ким ти є, відчувати себе частинкою всесвіту, — шепотіла дівчина. — Спробуємо зіграти?

Вона сіла за рояль і посадила Емму собі на руки. І вони грали удвох — грали вітер і сонце, шепіт трав й шум морів і океанів, запах польових квітів, гуркіт грози і аромат травневої зливи. І музика їхня була така прекрасна, що небо засяяло так, ніби було всипане діамантами.

— Пам’ятай, треба слухати світ душею, — голос дівчини танув у чарівних звуках. — І тоді від твоєї музики плакатимуть навіть янголи.

— Хто ти? — запитала дівчинка, вдивляючись у сині очі незнайомки.

— Я... для тебе я — янгол, — усміхнулася та. — Пам’ятай мої слова, Еммо...

 

— ...Еммо, люба, прокидайся, — матуся легенько торкнула донечку за плече, та, скрутившись у клубочок, спала на підлозі біля прочинених у сад дверей. — Дивися, який тихий рясний дощик, давно такого не було...

Дівчинка підвелася і потерла оченята кулачками. Невже це все був лише сон? Вона була в бабусиній кімнаті, а за дверима під дощиком ритмічно погойдувався вишневий сад.

— Мамо, це плачуть від щастя янголи? — запитала Емма.

— Можливо, — усміхнулася мама. — Таким гарним тихим дощиком можна плакати лише від щастя. А взагалі — у мене є для тебе сюрприз. Я розбирала старі речі на горищі і знайшла там бабусин портрет, коли вона була ще юною дівчиною. Такою ти бабусю жодного разу не бачила. Я думала, у нас не збереглися її старі портрети. Дивися... — і мама простягнула Еммі стару пожовклу фотографію, з якої посміхалася кучерява дівчина у чудернацькому капелюшку з квітами.

— Мамо, я знаю, знаю бабусину таємницю, — прошепотіла дівчинка і підійшла до старенького рояля.

Під її маленькими пальчиками він раптом ожив, і кімнату заповнила журлива й мелодійна колискова. У маминих очах заграли сльози. Легкий вітерець змів з рояля пожовклу фотографію, і вона безшумно впала на підлогу. А за вікном тихо плакали від щастя янголи.

...У сусідньому саду під густою вишнею, наче під парасолькою, стояв юнак з довгим волоссям і глибокими мудрими очима. Його довгі тонкі пальці крутили туди-сюди мушлю, а на обличчі сяяла спокійна усмішка. Він знає все на світі, і про янголів також. Бо Він сам все створив. З великої любові.