Книги від А до Я: редагування, верстка

Старий віковічний ліс огортала вечірня тиша. Червоні промені сонця проглядали де-не-де між темними стовбурами втомлених дерев. До м’якого килиму трави, який вигравав жовтогарячими барвами, ластилися чиїсь неквапні кроки — крізь ліс до невеликої галявини йшла молода дівчина. Притримуючи однією рукою поділ своєї темно-червоної сукні, іншою вона обережно відхиляла гілля, що заступало їй дорогу. Опинившись на заповітній галявині, красуня зупинилася, мов укопана, прислухаючись до вечірнього лісу. Потім озирнулася навколо, звела очі до неба і, наче зачарована, стала дивитися, як гарячі хмари летять їй назустріч.

Їй вчувалася дивовижна музика вечірнього неба, вона огортала її і манила до себе. Здійнявши руки вверх, дівчина заплющила очі. Кришталево чисте повітря наповнювало її безмежною силою, і здавалося, що вона летить у безвість разом з хмарами, не відчуваючи ні землі під ногами, ні свого тіла.

Та ноги все ще були приковані до землі. Непевно похитнувшись, дівчина м’яко опустилася на барвінковий килим. Тендітне стебельце з синьою квіткою повільно огорнуло її руку і стало рости і звиватися навколо неї, наче змія. Барвінок пробивався звідусюди, невідворотно захоплюючи у полон її тіло. А небо було таким само високим, залитим пастеллю хмар, і таким само величним і байдужим. На вустах красуні все ще сяяла блаженна посмішка, та через якусь мить там, де лежала дівчина, залишилося лише густе плетиво барвінку.

Гірко зітхнувши, із-за старої вільхи, що росла біля галявини, вийшла дивна жінка. Одяг її зливався з зеленню лісу, а на обличчі сяяв дивовижний візерунок із хитроплетива стебел і листя. Присівши на барвінковий килим, вона пробігла довгими майже прозорими пальцями по блакитних квітках. Скрушно похитавши головою, жінка невесело посміхнулася і, глянувши на хамелеона, що сидів у неї на плечі, пильно вдивляючись в її обличчя, тихо відказала на лише їй одній чутне запитання:

— Я не знаю, але спробую...

Рука її занурилася у густий квітковий килим, і його пронизало тьмяне зелене сяйво...

 

Сонячне проміння струмилося зі старих віконниць, у яких вже давним-давно не було скла, та й деякі віконниці випали зі стіни й загубилися десь у густій кропиві. Повалені стіни вже не могли опиратися лісу, і той проростав все глибше й глибше у будинок, який раніше, немає сумнівів, був просто чарівним. На невеличких сходах, між камінням яких пробивалася трава, притулившись спиною до облущеної колони, сиділа дівчина.

Поллі вже не раз бачила, як вона приходить сюди. Минулого разу, коли мала сиділа на старому дубі й роздивлялася з висоти дивовижний ліс, незнайомка ходила навколо будинку, продираючись крізь густі кущі шипшини, зазирала усередину, ніби хотіла зайти, та їй заважали завали каменю й обвалені балки. «Вона не перша людина, яку цікавлять ці руїни», — усміхнулася про себе Поллі й на обличчі її ожив візерунок із зеленого листя. Та ця гостя була незвичайна. Обличчя її було прикрите чорною мереживною маскою, кучеряве майже червоне волосся елегантно скріплене гребінцем. На плечах її звивався від вітру темний плащ і спадав хвилею аж до самих п’ят.

«Цікаво, що вона тут шукає», — подумала Поллі й, залишивши у спокої равлика, який поспіхом потягнув далі свою домівку, поспішила до будинку.

— Ти хто? — запитала вона, роздивляючись незнайомку.

Та усміхнулася, і усмішка її була такою невимовно прекрасною, але сумною, що Поллі перехопило дух.

— Мене звати Марія, а ти хто?

— Я Поллі, — відповіла мала. — Моя бабуся береже душу цього лісу. Вона велика й могутня чарівниця. Сподіваюся, що коли я виросту, то стану такою ж, як бабуся і мама. Ти не здивована?

— Ні, — спокійно відказала Марія, — а бабуся з мамою не будуть на тебе сваритися, що ти зі мною розмовляєш? Хіба вам можна спілкуватися з людьми?

— Взагалі-то ні, — стурбовано пробурмотіла Поллі, — але ти не схожа на звичайну людину.

— А ти права, — засміялася Марія. Оглянувши величні руїни, вона пильно подивилася на Поллі. — А цей будинок ви також охороняєте? Чому він такий? Здається, що він зачарований.

— Так воно і є, — зітхнула Поллі, та враз обличчя її засяяло, як і завжди, коли вона згадувала сумну, але романтичну історію дому в старому лісі.

— А що тут сталося? — запитала Марія, піднявши невеличкий уламок кам’яної вази і відсторонено перебираючи його пальцями.

Поллі не треба було довго припрошувати, отож вона одразу і з задоволенням видала розповідь.

— Колись у цьому домі жив дуже гарний юнак. Він любив квіти і цей ліс. У нього була кохана. Та вона страшенно боялася, що колись він зустріне іншу жінку і розлюбить її. У нашому лісі, аж там далеко, — Поллі навмання махнула рукою, — є галявина. Вона чарівна. Якщо знайти її і загадати там бажання, воно обов’язково сповниться. Але головне, — вона суворо подивилася на Марію, — головне там не заснути, бо тільки-но ти впадеш на килим із барвінку, він вкриє тебе навіки. Так от, дівчина вирішила причарувати свого коханого. Вона знайшла галявину і загадала бажання — щоб він навіки належав тільки їй. Але встояти перед чарами лісу вона не змогла. І досі там, де вона упала, цвіте густий килим барвінку. Та бажання її таки справдилося, і її коханий навіки належить тільки їй. Він стоїть отам, — Поллі показала пальцем десь всередину розваленого дому, — біля сходів. Ніби чекає, що вона вернеться до нього. Але вона не вернеться, окрім лише, що чари, якими оповитий цей дім, будуть зруйновані.

— Сумна історія, — прошепотіла Марія. — І що, ви не можете зруйнувати ці чари?

— Не знаю, — знизала плечима Поллі. — Бабуся сказала, що це не так просто...

— Може, я спробую? — усміхнулася дівчина.

Вона підвелася, зняла рукавички. Заплющивши очі, Марія притиснула долоні до старої колони. І враз сталося диво. Простір навколо таємничої дівчини став змінюватися. Трава зникала, а каміння вирівнювалося і світлішало. Плющ, який обплів будинок, став відступати, а побите скло, злітаючи в повітря, з’єднувалося. І ось уже Марія стояла на мармурових сходах, притиснувши руки до білої колони, увінчаної різьбленими квітами й листям. Навколо цвіли прекрасні троянди. З розчинених вікон, заставлених квітами, визирали легкі майже прозорі штори, з будинку доносилася ароматна прохолода й чийсь мелодійний голос. Ще десь там високо стриміла стара обгоріла балка, а з даху звисав густий плющ, та Поллі не помічала цього всього, зачудовано роздивляючись прекрасний дім, який визирнув із-за розвалин під руками Марії. Але тут дівчина гірко застогнала і відірвала руки від колони. Плющ стрімко став огортати будинок, голос розтанув у пустищі руїни... Вони знову стояли на напіврозвалених сходах.

— Як ти це робиш? Хто ти? — ледь вимовила Поллі.

— Я не знаю, — прошепотіла Марія. — Однієї ночі мені наснився дивний сон. Я його вже й не згадаю, але тихий голос мені тоді прошепотів, що я у своєму житті дуже сильно помилилися, проте у мене буде другий шанс — я зможу все виправити. Треба лише зрозуміти, в чому була моя помилка. Коли я прокинулася, то відчула, що зі мною щось не те. Згодом я зрозуміла, що мене не бачать люди, вони не чують мій голос, а ще — для мене не існує часу. Я не старію, — Марія зітхнула й замовкла на якусь мить, потім посміхнулася до Поллі. — У моїх руках з’явилася дивовижна сила. Варто мені щось захотіти, доторкнутися рукою... — вона заплющила очі й дотягнулася пальцями до уламку старої вази. Враз нізвідки взялися інші шматки й через мить серед густої трави й битого скла стояла ціла ваза. — Ось так...

— Нічого собі… — прошепотіла Поллі. Раптом її обличчя засяяло. — Маріє, я знаю, тобі треба зайти всередину й доторкнутися до нього.

— До кого? — запитала та, нервово розправляючи складки своєї темно-червоної сукні.

— Та ж до юнака!

— Але я не можу зайти, я пробувала розібрати ті завали, але моєї сили не вистачає для цього.

Поллі засміялася.

— Ну ти даєш! Та хіба ж для цього потрібні чари? Йдемо зі мною! — І вона потягнула Марію усередину. Не довго думаючи, Поллі вчепилася руками за каміння і вилізла наверх. Сівши на стару балку, вона переможно усміхнулася до дівчини. — Моя бабуся завжди каже, що в житті є речі, для яких не потрібні чари. Ну, давай, я чекаю. Це не страшно, повір. І головне — жодної магії. Лише сила твоїх рук. Звичайна сила, — підморгнула вона.

Марія підгорнула спідницю, кинула на траву плащ і рукавички, і нерішуче зробила крок уперед. Через якийсь час вони обидві перелізли через завал і опинилися всередині будинку.

Біля наполовину зруйнованих сходів, що колись вели на другий поверх, а тепер висіли в повітрі, стояв кам’яний юнак. Здавалося, що він поспішав углиб свого дому, та озирнувся до дверей, наче сподівався там когось побачити. Навіть із каменю, він був прекрасний. Ноги його обплітала трава, ніби тримаючи, щоб ні вітер, ні час не завадили йому дочекатися миті, коли нарешті вернеться та, якої немає вже десятки років.

Марія заніміло вдивлялася в його прекрасне обличчя. Потім підійшла і несміливо торкнулася його твердої руки. Камінь став відступати, і ось вона вже стискала тонку, але міцну чоловічу руку. Кам’яний рукав ожив і тихо зашелестів від вітру, що увірвався крізь діри в стіні — йому також, мабуть, було цікаво, що з цього вийде. Та нічого не вийшло. Пальці стиснули руку Марії, але знову перетворилися на камінь. Навколо запала тиша, така ж нестерпна, як і сльози, від яких була мокра мереживна маска на обличчі дівчини.

— Я не можу. Мабуть, він так і залишиться тут і ніколи не дочекається своєї коханої, — прошепотіла вона. — Але мені так хотілося б зробити щось, від чого йому буде легше тут стояти. Кажеш, він любив квіти?

— Так, — видавила із себе Поллі, — троянди.

— То, може, посадимо для нього трояндовий кущ?

— Давай, — погодилася дівчинка. — Трояндовий кущ я вже можу начаклувати.

— Ні, — похитала головою Марія, — тут і так забагато чарів. Йому вони, мабуть, вже добряче остогидли. Давай посадимо звичайний кущ.

— Та де ж ми його візьмемо? — здивувалася Поллі.

— Я бачила біла старої церкви росте один, давай перенесемо його сюди?

Завдання було не з простих, та Поллі навіть не думала здаватися. Вона допомагала Марії, як могла. Та коли нарешті біля ніг закам’янілого юнака було посаджено трояндовий кущ, вони обидві були геть виснажені. Присівши на камінь спиною одна до одної, вони задумано мовчали.

— Думаєш, він ростиме тут? — тихо запитала Поллі.

— Мені б цього дуже хотілося, ти навіть не уявляєш як, — тремтливим голосом відказала Марія.

Раптом Поллі смикнула її за руку.

— Маріє, дивися, дивися!

На щойно посадженому кущі розпустилися прекрасні червоні квіти. Їхній тонкий аромат здавався прекраснішим і чарівнішим за будь-яку магію.

— Ну нарешті, — промовила жінка із зеленим візерунком на обличчі й усміхнулася хамелеону, що сидів у неї на плечі.

Поллі з Марією обернулися на її голос. Вона стояла біля зруйнованих сходів.

— Бабусю! — захоплено промовила Поллі. — Ти бачила це? Бачила? Це ж справжнє диво!

— І справді — диво, — загадково і задоволено усміхнулася жінка.

Марії на мить здалося, що вона вже чула цей голос, та вона вже не могла нічого сказати. Дівчина відчувала, що вона розчиняється у повітрі.

— Маріє, Марі-і-і-і-і-є-є-є-є! — кричала Поллі, та було вже пізно. Там, де стояла прекрасна незнайомка, залишилася лише пустота. Та вона була не звичайна, а ніби жива. Довкола все стало змінюватися, і в Поллі закрутилася голова.

Через мить вона стояла на блискучому паркеті біля розкішних різьблених сходів. Будинок огорнув її запашною прохолодою. Поряд у кам’яній вазі цвіли прекрасні троянди. Невимовної краси юнак присів біля них і легенько притягнув до себе квітку, вдихаючи її пахощі. Поллі остовпіла й не могла промовити ні слова, та потім її осяяв здогад. Вхопивши за руку, вона потягнула його надвір.

— Ходімо, ходімо мерщій!

— Куди? — здивовано запитав він. — Я не хочу нікуди йти, це мій дім.

Та Поллі не зважала й тягнула його за руку до галявини, покритої барвінковим килимом. Там нічого не змінилося. Барвінок був так само густим. Юнак здивовано дивився на Поллі й хотів уже було розвернутися й піти, та вловив поглядом майже непомітний рух. Барвінок став розступатися і через якусь мить на траві посеред галявини лежала молода красуня. Її кучеряве майже червоне волосся було сколене гребенем, а на обличчі, наче метелик, сиділа чорна мереживна маска.

— Маріє... — тихо прошепотів юнак і присів біля дівчини, намагаючись розбудити її.

Марія розплющила очі й ледь чутно прошепотіла:

— Я зрозуміла тепер... Любов чарами не викличеш, вона сильніша за будь-яку магію...

 

На обличчі жінки заграв зелений візерунок, коли вона посміхнулася до хамелеона:

— Таки вийшло... Я рада. Ходімо, Поллі, — вона повернулася до внучки. — У нас ще багато справ, — і вони злилися із зеленню лісу.