Книги від А до Я: редагування, верстка

Вітер все лютував і збиткував.

Він гнув дерева, ламав гілля, потолочив пшеницю на полі й заледве не зірвав легенький дах невеличкої зупинки на околиці мальовничого села.

Ще кілька митей тому було спокійно і ніщо не віщувало такого вітровію, та й зник він так само раптово, як і з’явився. Лише поламане гілля і зірване листя тужливо плакало на дорозі, не розуміючи, що взагалі трапилося.

Проте це була не єдина відмінність.

Вітер таки приніс із собою сюрприз.

На старенькій зупинці сиділа молода дівчина. Міцно тримаючи руками капелюшка, з-під якого тріпотіли чорні як смола кучерики, вона зажмурила очі і, здавалося, вся закам’яніла. До її ніг горнулася велика валіза на коліщатах, шерстяний жакет і спідничка вкрилися пилюкою, а в туфлі на височенних підборах набилося повно піску.

Вона виглядала тут дивно і недоречно.

Та з вітром не сперечаються.

Мабуть, він знав, навіщо приніс її сюди…

 

Поля боязко відкрила очі й озирнулася.

Вона сиділа на зупинці біля вузької мощеної дороги, під явором. З одного боку, скільки сягало око, колосилося стигле пшеничне море, а з іншого вона побачила село. Воно купалося в зелені й розкинулося по горбах і низинах. Здалека виблискували куполи й хрести церкви.

Сонце стояло високо і добряче припікало.

«Як добре, що вітер не забув капелюшка!.. О, і валіза на місці!» — з цими словами дівчина витягнула чемодан на лавку, відкрила і зазирнула.

У ньому, окрім небагатьох речей та документів, лежало гарне люстерко з гребінцем, порцелянова тарілочка й чашка з чарівними червоними маками — на спогад про маму, «Кобзар», томик Толстого та ще кілька дрібничок, які були особливо любі її серцю.

Ще раз озирнувшись, Поля усміхнулася.

«Ну що ж, усе так, як і раніше. І знову нове місце. Подивимося, що тут на мене чекає».

Обтріпавши одяг від пилу, поправивши капелюшка, Поля витрусила пісок із взуття, витягнула ручку валізи і, поставивши її на коліщата, легко і граційно попрямувала до села.

Може, тут вона знайде свою долю?

 

А долю Поля хотіла неодмінно хорошу. Проте яка вона, та хороша доля, вона не знала.

Поліанна росла звичайною дівчинкою, дуже любила маму, тож прислухалася до кожного її слова й трималася усіх її порад.

Поля старанно вчилася, співала у дитячому церковному хорі, добре знала весь обрядовий календар і дуже багато читала. Любов до літератури, як і професію, вона перейняла у мами — та навіть назвала її іменем головної героїні відомого дитячого твору.

Та, здавалося, все, що Поля прочитала, залишилося лише теорією в її голові, а на ділі ніяк не змінювало її життя.

А життя було суцільним очікуванням хорошої долі, про яку так старанно просила у молитвах для своєї донечки Поліна мама.

Поля так вірила у силу маминих молитов, що була твердо переконана: її життя неодмінно буде… хорошим. Саме таким, яким хотіла мама.

Та життя, здавалося, не поспішало.

Воно текло собі неквапно, підкорюючись лише одному йому відомим законам і сюжетам, і для Полі в ньому наче й не було значної ролі. Кожен її день здавався нудним, як календарне планування, яке вона змушена була писати перед початком кожного навчального року.

Аж поки не з’явився вітер…

 

Вона добре пам’ятала той вечір, коли це трапилося вперше.

Направду вона тоді страшенно злякалася, проте з часом оговталася і навіть раділа його несподіваній появі, бо ж вітер завжди різко обривав ще одну нудну й набридливу сторінку її життя.

Того вечора вона наче перетворилася на камінь: тіло здавалося важким і незворушним, а думки у голові плуталися й перечіпалися одна за одну. Полю все втомило — і школа, і діти, і монотонне існування…

І невеличка кімнатка, яку вона винаймала у старенькому двоповерховому будиночку, і бабуся, яка постійно кахикала за стіною, і запах валер’яни, який розливався коридорами аж на самий двір, принаджуючи котів, яких Поля недолюблювала…

Їй набридли люди, а найбільше — саме оце життя, бо ж вона невідступно відчувала, що воно не таке…

Але якби хто спитав: «А яким воно має бути?», то Поля навряд чи спромоглася б на відповідь.

Їй просто все було не так.

А «так» — категорія невизначена і суб’єктивна.

 

У неї не було сили навіть заварити чай. Мимохіть, потягнувшись до книжок на полиці, вона витягнула першу, що потрапила під руку.

«О, Мері Поппінс, — усміхнулася кволо дівчина. — Пам’ятаю, читала її ще в школі… Хм… От аби мені такий вітер змін, який був у неї!..»

Раптом запахло полином і холодною свіжістю. Шибка у вікні задзеленчала, а потім рвучко розчинилася.

Що було далі, Поля не дуже пам’ятає. Вітер наче з’їдав її думки і спогади, і все, що вона відчувала, — нестримна сила, що кудись її несе.

Отямилася Поля лише на невеличкому залізничному вокзалі. Біля неї стояв її чемодан, на голові — незмінний капелюшок.

Переляк, що її охопив, був страшенний. Та, побачивши, що у валізі є все найнеобхідніше і найдорожче, вона потроху заспокоїлася і зробила перші нерішучі кроки у незвідане завтра.

Так почалася її подорож у пошуках долі…

 

Їй таки дуже поталанило з професією, бо ж учителі завжди потрібні, навіть у невеличких селах.

Полі досить швидко підшукали оселю. Дівчину поселили поряд із школою — одноповерховою будівлею з величезними вікнами й високими стелями, зведеною, як їй розповіла говірка директорка, ще до війни.

Поля роздивлялася класи, гуляла старим парком, залюбки сиділа годинами на лавці в тіні акацій і дубів.

Місце, в яке вітер приніс її цього разу, було не схоже на інші. У ньому вчувалася історія і незворушний спокій. Про вічність і те, що вона не для нас, вказувало все — від величезних кількасотлітніх дубів і до добротної ще царської бруківки на дорозі.

Зручно вмостившись за старим столом, Поля потягувала гарячий трав’яний чай і писала плани, а крізь прочинене вікно до неї зазирав кущ шипшини. Вперше за все життя їй не здавалася нудною ця звична писанина…

Щось було у цьому місці неосяжне для її розуму.

Воно нишком підкрадалося до її душі й нашіптувало, що ота головна таємниця життя зараз до неї значно ближча, ніж будь-коли. Та вловити те відчуття було вкрай важко. Тож Поля відклала папери й пішла ще раз оглянути класи, які незвично пахли свіжою фарбою…

 

Сивий дідусь із дерев’яним ящиком в руках саме виходив із кабінету, в якому буде Полін клас. Молотки, обценьки, викрутки, цвяхи…

«Мабуть, щось ремонтував», — подумала дівчина і привітно усміхнулася.

— Добридень! Я Поліанна, ваша нова вчителька.

— Здрастуйте-здрастуйте! А я ось вам у кабінеті замок відремонтував… Я — дід Устим. Живу тут неподалік і ремонтую у школі, що треба.

Дідусеві очі сяяли якось по-особливому — доброта? Поля не звикла до такого ставлення. Зазвичай усім було байдуже, хто вона і звідки.

—Яким вітром до нас? — запитав дід Устим, хитро усміхнувшись, так, наче знав Поліну таємницю.

Трохи оговтавшись від несподіванки, Поля відказала невизначено:

— Так, у пошуках кращої долі…

— А… — махнув рукою дідусь. — Краща доля — це не доля. А ось своя… Це вже зовсім інше діло.

Поля не зрозуміла, що він мав на увазі, та й дідусь сам це помітив.

Бо ж у нього, здавалося, був дар бачити те, що люди ховали глибоко у душі.

 

Дідусь Устим запросив Полю до себе в гості. Він, виявляється, був знаний гончар. Його вироби підкорили не одну виставку і успішно продавалися. А ще у нього було багато учнів, та й визнання не бракувало!

Завершивши нехитру вечерю, Поля накинула на плечі шаль й подалася в гості до нового знайомого.

Дідусь Устим сидів у своїй майстерні і пив узвар. Довкола на полицях стояло повно усіляких виробів. Яких тільки форм тут не було! Поля ніколи в житті не бачила такого гарного, але разом з тим скромного і невибагливого посуду.

Посередині стояв гончарний круг, а на ньому — глина, готова до роботи.

— Хочеш спробувати? — запитав дідусь, і Поля, трохи знітившись, закивала головою. — Ну то сідай. Ось так…

Дідусь допоміг Полі влаштуватися і показав, як крутити ногами круг. Прилаштувавши її руки біля шматка глини, він пішов і сів у плетене крісло біля стіни, налив собі ще узвару й, усміхнувшись, сказав дівчині:

— Ліпи!

Поля ошелешено дивилася на дідуся.

— Що ліпити?

 

— О, яке хороше запитання… Що ліпити! Бачиш, ти жодного кроку не можеш зробити, жодного руху. І це правильно! Адже ти не знаєш, що у тебе має вийти. Коли ти не бачиш, куди ти йдеш, то й не знаєш, як туди дійти. А чому ж у житті інакше?

Поля знову не розуміла, що він має на увазі. Він каже такі дивні речі, що їй ніяк не второпати…

— Ось ти щодня робиш певні життєві кроки: знайомишся з людьми, зав’язуєш певні стосунки, ти приймаєш рішення, робиш вибір — але при цьому ти не уявляєш, що у тебе має вийти. Ти кажеш, у пошуках кращої долі. А якої саме?

Дівчина мовчала, та на її обличчі промайнула здогадка. Ще нетривка і туманна, вона з’єдналася з отим дивним відчуттям спокою, що опанувало її в цьому місці, і разом вони поволі руйнували підвалини її життєвої позиції.

— Розумієш, Полю, коли йдеш кудись, прийдеш в нікуди. Якщо не маєш бачення своєї долі – саме своєї, а не просто кращої, ніколи її не знайдеш. З місця на місце віятися можна все життя… — І дідусь знову хитро усміхнувся.

У Поліні спогади вихром увірвалися сторінки з книжок, а букви, наче виписані чиєюсь невидимою рукою, постали перед очима. «Людині, яка знає, куди йде, життя саме відкриває всі шляхи…» Так-так, це Сенека… А ось ще з «Аліси…» Керрола, Полі ці слова завжди здавалися нісенітницею, а що, як вона їх просто не розуміла?..

— Чи не скажете, якою дорогою мені звідси йти?

— Це залежить від того, куди ви хочете прийти.

— Мені взагалі-то байдуже...

— Тоді й байдуже, якою дорогою йти…

Таки підеш кудись, прийдеш в нікуди?

 

— А як же на все воля Божа? — раптом отямилася Поля і здивовано подивилася на дідуся Устима. — Мені мама завжди так казала… Що Бог дав, те і маєш. От я і чекала, що він мені дасть…

Дідусь Устим засміявся і махнув рукою.

— Дитино моя, Господь тобі дав головне — право вибору. Ти сама обираєш свою долю. А якщо ти відмовляєшся будувати своє життя, то це роблять за тебе інші. Але і це також твій вибір — вибір не вибирати свою долю. — Дідусь налив ще одну чашку узвару й протягнув Полі. — Головне, будувати таке життя, яке підходить саме тобі. А що тобі підходить, душа підкаже. Пам’ятаєш, «у кожного своя доля і свій шлях широкий…»?

Того вечора Поля ще довго розмовляла з дідусем. Він розповів їй про своє життя: як звичайний сільський парубок вибився у люди завдяки тому, що чітко знав, чого хоче, й наполегливо працював; що обирав лише важливе і відмовлявся від того, що віддаляло його від бажаного результату. А ще — не намагався повторити успіх інших, а торував саме свій шлях, навіть коли його рідні відмовляли, мовляв, що ж то за робота, так, забавка одна...

 

Вітер вже не раз намагався достукатися у шибку до Полі, та вона на нього не зважала. Втративши свою дивну владу над нею, той гнівався, поривався зібрати валізу, та потім, втомившись, відступав…

Уже давно віддзвенів перший дзвоник, і школою гамірно тупотіли дитячі ніжки. Уперше за все своє життя Поля не відчувала роздратованості, а тішилася кожним днем, який вона проводила зі своїми маленькими учнями, адже тепер він наближав її до мети — Поля написала її в записнику одразу, як повернулася від дідуся Устима.

Усе те, що вона колись прочитала в розумних книжках, наче зажило другим життям у її душі, тож, невідомо звідки, з’являлися сили на експерименти, творчі роботи, прогулянки з учнями. А за цим не забарилася їхня любов і вдячність батьків, допомога й визнання керівництва.

Життя стало осмисленим і увійшло в чіткі береги.

Тепер Поля не чекала, що воно їй щось подарує, а сама створювала декорації до сцени своєї долі, в якій вона вже давно була призначена головною, проте, свідомо чи ні, відмовлялася від своєї ролі.

Виявилося, що життєвих успіх залежить не від того, де ти, а від того, хто ти, і навіть невелике село відкрило для неї цілий лабіринт захопливих життєвих доріг…

Від роздумів Полю відірвав вітер, який стукав у шибку. Відклавши учнівський зошит, дівчина спокійно підійшла до вікна й зачинила його.

«Підеш кудись, прийдеш в нікуди», — з усмішкою мовила вона вітрові.

А той, нарешті зрозумівши, що більше не стане їй у пригоді, весело потріпав чорні як смола кучерики і зник назавжди.