Книги від А до Я: редагування, верстка

На високій і крутій горі в маленькій затишній хатинці жило Янголятко.

Було воно ще зовсім маленьке.

У нього були слабенькі крила. А ще — сині-сині оченята, схожі на волошки у золотавому полі, що розкинулося попід горою.

Воно любило свою домівку. І любило небо, до якого з високої гори, здавалося, зовсім легко дістати — лишень простягни руку.

Особливо гарним небо було навесні й улітку.

«Таке ж синє, як і мої очі», — тішилося маля.

Удень Янголятко спускалося з гори в долину, а вечорами сиділо біля вікна і пило трав’яний чай з медом.

Воно не знало, навіщо прийшло у цей світ, але його ще зовсім маленьке серце вірило в те, що все невипадково, і кожен, навіть найменша травинка і комашка, потрібні й важливі.

 

Було літо. Долина купалася у важкому ароматі черемшини.

Янголятко сиділо під старим деревом, а з гілля обсипався дощиком білий цвіт.

«Мені подобається твій аромат, — шепотіло воно черемшині. — Мені шкода, що скоро твій цвіт зів’яне, а потім облетить і листячко».

«Не журися, — обіймала вона його своїм гіллям. — Так має бути, таке моє життя. Ти ж прийдеш до мене знову, коли я прокинуся?»

І Янголятко радісно кивало голівкою.

«А навіщо це все? — питало воно, набираючи у жменьки тоненькі білі пелюсточки, які вкривали соковиту зелень трави. — Для чого ти живеш?»

«Мабуть, щоб приносити радість», — задумано відповіла черемшина.

«І я хочу приносити радість, але я не знаю, навіщо я у цьому світі. А ти не знаєш?» — питало воно довірливо.

«Ні, не знаю, — засмутилася та. — Але ти запитай у річки, вона повинна знати».

«Запитаю, я обов’язково запитаю», — ледь чутно прошепотіло маля, а через якусь мить воно вмостилося на травичці і, склавши свої маленькі крильця, солодко спало.

 

Водяне колесо тихенько скрипіло і не знало відпочинку. День і ніч його крутила швидка водичка. По старому де-не-де вкритому мохом дерев’яному мосту грюкали колеса і туди-сюди сновигали люди.

Вони витоптали сюди широку дорогу. Багатьма кроками, довгими роками.

Тут було гамірно.

Але Янголятко любило старий млин. Бо тут було прохолодно. А ще — спокійно.

Можна було зазирати у воду, як у люстерко. Можна було гойдатися на вербових гілках і дивитися, як сонце ховається за лісом.

«Річко, а куди ти біжиш?» — питало Янголятко, умостившись на старенькій кладочці й опустивши ніжки у прозору водичку.

Було видно, як у річці плаває невеличка рибка, а на дні вигравав під сонячним промінням пісок.

«Я біжу далеко-далеко, аж за цю долину, за твою гору», — грайливо відповіла вона, розкручуючи водяне колесо.

«А що там далеко-далеко?» — не вгавало Янголятко.

«Там море, — замріяно жебоніла річка. — Там безмежність».

«А навіщо все це? — шепотіло воно, малюючи пальчиком кола на воді. — Навіщо ти у цьому світі?»

«Я несу життя», — радісно відказала річка.

«А я не знаю, для чого я у цьому світі, може, ти знаєш?»

«Я не знаю, — відказала річка, — але я впевнена, що і ти для цього світу важливий. І колись ти обов’язково знайдеш відповідь на своє запитання. Спитай у північного вітру. Він знає все».

Водяне колесо і далі скрипіло. Допоки бігтиме річечка, воно не знатиме відпочинку.

Та потім прийде зима. Річка засинатиме під білою сніговою ковдрою, і стареньке водяне колесо нарешті зможе й собі відпочити.

«Ти прийдеш заспівати мені колискову?» — питало воно у Янголятка.

«Прийду, обов’язково прийду», — лагідно обіцяло воно.

«Дякую тобі, — з полегшенням воркотіло колесо, — так добре знати, що ти у світі не самотній»...

Янголятко тішилося. Хоча його крильця ще були заслабкі й воно не знало, навіщо прийшло у цей світ, та одна лишень думка про те, що воно приносить комусь радість, зігрівала його маленьке серце.

 

Час неспішно проповзав равликом поміж густими травами.

Літо опадало стиглими вишнями і хилилося додолу важкими яблуневими гілками.

У маленькій хатинці на високій горі пахло свіжими травами, які пучечками звисали зі стелі.

Скоро прийде осінь.

Та Янголятко не засмучувалося, бо тепер кожен день його був заповнений тим, щоб приносити радість і радіти.

А ще воно чекало, коли біля його високої гори пролетить Північний Вітер. І ось одного разу він зашелестів любистком біля прочиненого віконця.

«Вітре! — зраділо Янголятко. — Я так на тебе чекаю!»

«На мене всі чекають», — усміхнувся Вітер і заколихав квітами.

«А ти не допоможеш мені знайти відповідь на одне запитання? — спитало Янголятко, усівшись на підвіконні й розправивши свою лляну сорочечку. — Я хочу знати, навіщо я у цьому світі».

«Хм, — задумався Вітер. — Я тобі от що скажу. Я багато де бував. Бачив багато-багато людей. Усі вони шукають відповідь на це запитання, та мало хто знаходить. Але для себе я вирішив таке», — Вітер гойднув полотняними в мереживах фіранками і притих.

«Що?» — довірливо зазирало йому у вічі Янголятко, згорнувши свої крильця.

«Що не завжди можна зрозуміти, навіщо ми у цьому світі, але кожен може робити те, що підказує йому його серце. Оце і вся мудрість! — Вітер дмухнув на маля, розвіявши його кучерики. — А якщо я вітер, то давай-но я тебе погойдаю!»

«Еге-гей! — радісно кричало Янголятко, підносячись все вище й вище в небо на вербовій гойдалці. — Який же гарний цей світ! І як добре у ньому жити!»

На прощання Північний Вітер потрусив гілля у саду й усміхнувся.

«Знаєш, де стара дзвіниця? — запитав він. — Запитай у дзвона, може, він тобі допоможе».

«Дякую», — усміхнулося Янголятко і помахало ручкою на прощання.

 

Літо добігало кінця. Стали відлітати ластівки. Повітря пахло медом і гарячими чорнобривцями.

Сонце випалювало трави, і лише біля старенької дерев’яної церкви величезні акації зберігали прохолоду.

Янголятко сиділо на дзвіниці й дивилося, як крізь муровані ворота у церковний двір заходили люди.

Вони несли з собою воду й багато квітів. Янголятко знало, що за свято сьогодні — Маковея, або Перший Спас. У нього також був свій маковейчик — перев’язаний червоною ниткою великий букет зі стиглих маківок, айстр, чебрецю, полину й м’яти.

Нарешті прокинувся Дзвін. Він розмірено й урочисто загудів.

«Зі святом!» — усміхалося йому Янголятко.

«І тебе, і тебе» — відповідав той.

Люди зачаровано слухали його гучний голос, і обличчя їхні яснішали.

Янголятку здавалося, що навколо відбувається щось надзвичайно важливе, щось сокровенне, хоча збагнути, що саме, воно не могло.

«Дзвоне, а навіщо ти виграєш?» — спитало Янголятко, мружачись від серпневого сонечка.

«Я скликаю людей, людей», — гудів той.

«Куди скликаєш?» — не вгавало маля.

«До Бога, Бога».

«До Бога?»

«Так. Я нагадую людям про те, що все їхнє життя — це служіння Богові», — зворушливо відказав дзвін.

«І моє життя також? — засяяло маля й розправило крильця. — Моє життя — також служіння Богові?»

Дзвін гулко посміхнувся.

«Аякже, весь цей світ — служіння Богові».

Того вечора Янголятко довго не могло заснути.

У хатинці смачно пахло травами, а на підвіконні стояла освячена водичка. Із неба зазирали зорі — далекі, яскраві, таємничі.

«І вони також, вони також служіння Богові», — шепотіло, засинаючи, Янголятко.

 

Серпень завзято рум’янив городину. А маленьке Янголятко полюбило старенький двір біля церкви. І його порослі мохом колоди-лавки. А ще більше — Дзвона, який розповідав йому багато цікавого, коли у нього були вільні хвилинки.

Так дні збігали бавовнями хмаринками і падали додолу перестиглими яблуками. А Янголятко відтепер не минало жодного свята.

Тож коли прийшов Яблуневий Спас, воно й собі зібрало кошика з яблучками, горохом і картоплею і вже з самого ранку сиділо на даху дзвіниці й зачаровано слухало розповідь Старого Дзвона.

Мовляв, там, високо-високо у небі, де живуть дітки, яких Господь призвав до себе, ростуть срібні яблуні із золотими яблучками.

«І що, дітки їдять ті яблучка?» — нетерпляче питало Янголятко.

«Їдять, їдять, — гудів Дзвін. — Але лише ті дітки, чиї батьки до Другого Спаса не їли яблук».

Янголятко задумано дивилося у безхмарне небо і уявляло, як десь там далеко шелестять листячком срібні яблуньки... Аж тут...

Сталося диво неймовірне — і в неозорій блакиті з’явився прекрасний золотий дзвін. Мотузочка з нього звисала і гойдалася від вітерцю.

 

А двір біля старенької церкви вже гудів як вулик. Десятки очей дивилися на дивовижний дзвін. Маленькі рученята тягнулися до мотузочки, та вона все грайливо гойдалася, і ніхто не міг її дістати.

Янголятко й собі потягнулося до мотузочки. От-от, ще тріщечки! Вона, здавалося, зовсім поряд, але Янголятко було таким маленьким... А дзвін таким величним і гарним...

На сині оченята навернулися сльози.

«Не плач, маленьке, — лагідно прогудів Старий Дзвін. — Ти ж не звичайна людина, ти — янгол, у тебе є крила».

Янголятко вже давно забуло про свої крильця — вони ж бо були слабкенькі й літати не хотіли.

Але цієї миті воно вирішило спробувати. Один несміливий помах, другий... І воно вже потихеньку здіймалося вище й вище до золотавого небесного дзвона.

Ось уже й мотузочка. Міцно вчепившись у неї рученятами, Янголятко із замиранням смикнуло... і дзвін заграв.

Це була прекрасна мелодія.

Так, ніби на небі раділи янголи…

Тихо падали зі срібних гілочок золоті яблучка…

Раділи, хапаючи їх, дітки…

Глибоко в душі кожного, хто стояв у дворі біля старенької церкви, теплом відгукувалася молитва. Бриніли в очах сльози. Сонечко яскраво світило, виграючи відблисками на небесному дзвоні.

А маленьке Янголятко відтепер не мало ні краплини сумніву, що воно потрібне цьому світові. Бо ж Господь нікого і нічого не створив даремно.

А коли твоє серце сповнене любов’ю, то рано чи пізно воно підкаже, для чого у цьому світі саме ти.

Тож відтепер на кожне велике свято маленьке янголятко вигравало у небесний дзвін, нагадуючи всім, що їхнє життя — це завжди служіння Богові.